Антон, 55 - 16 января 2011 14:16

Скільки рядків провели руки томні,
В свою дорогу слово через лист.
Від того часу, як родився в повні;
Від того, як розтав найперший віск.

Уже й не думав відновить страждання,
Я не хотів, рука болить від втіх,
Які я відчував від написання
Маленьких згорблених на білім полі крихт.

Але відновлюю усе що мав і кинув
У потойбічний світ легких примар.
Встає той рицарь, що колись загинув,
Від стріл амурських і сусідських чвар.

А винна в цьому все вона, надія,
Яку приклав до серця з "перемог",
Зализані дірки, і знову мрія,
І боязнь ночі, світ з страшних тривог.

Спинися думка, мрія почекай,
Надія не спіши, не рви незмоги.
Мене таким як є, сприймай,
Бо крила ангела в польоті лиш розлогі.

А я корюся, скинув принц свій німб,
Прийма лахміття, змінює корону.
Сучасність, заповза без сил на ринг,
Підтримує бездушністю розмову.

Не хочу! Я не принц, не ангел, я...
Надію в серці мати хочу й мрію,
Щоб розгорталась у ступнях земля
Й забути слово-кайдани "німію"!

• 
• 
•